Китайське економічне диво: український погляд

Всім відомий факт – Україна є єдиною в світі країною, яка не змогла перевищити рівень ВВП 1991 року. Це реальне економічне диво, хоча зі знаком "мінус", бо дивовижним може бути не тільки економічне зростання, а й економічне падіння. Пояснення цього дива, яке дають майже всі, хто про це пише, – це корупція і відсутність верховенства права.

Не дивлячись на те, що це твердження суперечить фактам, воно повторюється знов і знов. Факти ж свідчать, що економіка в корумпованих автократичних країнах може зростати рекордними темпами. Прикладів бачимо багато – Таїланд, Індонезія, В’єтнам тощо. Хоча прикладів достатньо, але досліджень механізмів економічної політики в таких випадках не дуже багато.

Одним з них є книжка Лін Чень, український переклад якої вийшов в 2024 році. Переклад вийшов під назвою: "Китайське економічне диво і глобалізація", що не відповідає змісту. Оригінал мав назву "Маніпулювання глобалізацією. Вплив бюрократії на бізнес в Китаї", бо предметом дослідження авторки є не економічне диво, а механізми, за допомогою яких державні чиновники втілюють економічну політику в авторитарній комуністичній країні, в якій про верховенство права навіть не доводиться говорити.

Хочу поділитися деякими враженнями від дослідження Лін Чень, які мені здаються цікавими.

Перш за все, виявляється, що китайської економічної моделі не існує. Це як з китайською кухнею. В Києві безліч ресторанів китайської кухні, але в Китаї ресторанів китайської кухні нема, бо в різних провінціях різні кухні. Так і китайська економічна модель існує тільки для стороннього спостерігача, але якщо з рівня ЦК Компартії Китаю спуститися на той рівень, на якому бізнес реально взаємодіє з державними чиновниками, то виявиться, за дослідженням Лін Чень, що китайських економічних моделей не менше 40.

Авторка детально аналізує дві моделі, які найбільш відрізняються між собою, на прикладі провінцій Цзянсу і Гуандун. Розмір пересічної китайської провінції дорівнює декільком європейським державам разом узятим, тому навіть на рівні провінції бізнес не вирішує свої повсякденні проблеми, це відбувається на рівні префектур і великих міст. Лін Чень детально аналізує роботу бюрократичного апарату на прикладі міста Суджоу (провінція Цзянсу) і міста Шеньчжень (провінція Гуандун), кожний з яких має більше 10 мільйонів населення і схожий рівень економічного розвитку, хоча Суджоу налічує більше двох тисяч років історії, а Шеньчжень засновано в 1979 році.

На відношення бюрократії з бізнесом впливають економічна політика центральної влади і переважаючі мотиви поведінки місцевої бюрократії – політичні чи економічні. Якщо розглядати період після Мао Цзедуна, то економічна політика ЦК КПК змінювалась неодноразово, але принципова зміна відбулася в 2006 році, коли від "політики відчинених дверей" почався перехід до технологічного націоналізму.

В період "політики відчинених дверей" центральна влада передала на місцевий рівень повноваження щодо залучення прямих іноземних інвестицій, надання пільг і преференцій іноземним інвесторам. Місцеві чиновники (секретарі парткомів та мери міст) звільняли інвесторів від податків на декілька років і встановлювали їм в декілька раз зменшені податкові ставки, надавали безкоштовно землю, будували інфраструктуру державним коштом тощо. Але в Суджоу та в Шеньчжені чиновники працювали з різними типами інвесторів.

Бюрократи в Суджоу були налаштовані на залучення великих транснаціональних компаній (ТНК), а в Шеньчжені – на малий та середній бізнес. В Китаї давно існує система оцінювання роботи чиновників на підставі пари десятків показників, головними з яких є валовий регіональний продукт, рівень промислового виробництва, доходи місцевого бюджету (бюджетна система в Китаї після Мао була значно децентралізована). ТНК давали змогу швидко і значно покращити ці показники, що відкривало чиновникам перспективи політичної кар’єри, чим в повній мірі скористалися бюрократи Сучжоу.

Гуандунська бюрократія історично мала іншу мотивацію, просто кажучи, вони були чистої води корупціонерами, які більше прагнули наживи, ніж політичної кар’єри. Тому в Шеньчжені прямі іноземні інвестиції ТНК були зовсім незначними, переважно інвесторами в період "відчинених дверей" були китайці з Гонконгу, географічно розташованого поруч з Шеньчженем (в перші роки ХХІ сторіччя три чверті інвестицій мали гонконгське походження).

На відміну від ТНК, які працюють "в білу", гонконгські інвестори працювали головним чином через нелегальні угоди з місцевою владою, створювали фіктивні фірми, реальними власниками яких були місцеві функціонери Компартії Китаю, та використовували інші "чорні" та "сірі схеми".

З точки зору рівня технологій, на етапі "політики відчинених дверей" прямі іноземні інвестиції в Китаї базувалися на дешевій праці, тобто на трудомістких простих технологіях, це стосувалося як ТНК, так і дрібних інвесторів з Гонконгу. Але відносини з місцевим бізнесом у іноземних інвесторів складались зовсім різні. Надія на те, що ТНК будуть займатися локалізацією виробництва, тобто купувати матеріали, компоненти та послуги у місцевих підприємців, не виправдалися, бо ТНК запрошували в Китай своїх глобальних постачальників. Це збільшувало притік іноземних інвестицій, але маргіналізувало місцевий бізнес.

На відміну від ТНК, малий і середній іноземний бізнес активно залучали до співпраці китайські підприємства. В результаті в провінції Гуандун почався активний розвиток місцевого підприємництва, чого не відбулося в провінції Цзянсу.

Після 2006 року економічна політика Компартії Китаю зазнала суттєвих змін, бо керівники країни усвідомили, що 25 років зростання за рахунок трудомістких іноземних технологій створює загрозливу економічну залежність Китаю. Потрібно було переходити на високотехнологічні виробництва і створювати власні технології. Шалені преференції для іноземних інвесторів були скасовані.

Економічна модель провінції Цзянсу зовсім не відповідала такому розвороту, бо місцева влада за багато років зрослася з ТНК і фактично ігнорувала китайський бізнес. В Гуандуні навпаки, місцева влада була в тісних відносинах з місцевим бізнесом, можна сказати, що вона була його складовою, бо основа цих відносин була корупційною. Тому в Шеньчжені місцеві чиновники вітали політику технологічного націоналізму, а в Суджоу їй опиралися, бо преференції тепер надавалися не будь-яким іноземним інвесторам, а тим, хто створював виробництва на базі китайських технологій. Та й характер преференцій змінився, це були не стільки податкові пільги, як державне фінансування розробки нових технологій.

Книжка Лін Чень написана на підставі досліджень, які вона проводила переважно між 2008 та 2014 роками. З тих пір минуло 10 років, що для китайських темпів розвитку доволі великий термін. Зараз у рейтингу найбільш сприятливих для бізнесу міст Китаю два перші щаблі займають міста провінції Гуандун – Гуанджоу і Шеньчжень, а Шеньчжень, разом з Шанхаєм, входить до числа найбільш технологічних міст світу. Компанія Huawei, безперечний технологічний лідер китайської промисловості, знаходиться в Шеньчжені, як і ZTE та багато інших технологічних компаній Китаю.

Ніхто не буде заперечувати, що корупція – це погано. Але приклад Шеньчженю (і взагалі провінції Гуандун з її традиціями корумпованої бюрократії) наявно демонструє, що при корупційному держапараті можливе зростання економіки з темпами вище 15% на рік протягом багатьох років. Шеньчжень зараз має найвищий рівень валового регіонального продукту на душу населення в Китаї, найвищій рівень зарплат і є найбільшим експортером країни.

Чому так відбувалося? Інвестиційний бум в Шеньчжені почався не тільки при відсутності верховенства права, ба більше, він почався в формі нелегальних угод інвесторів з корумпованими бюрократами, але він мав те, що потрібно інвестору – преференції та підтримку з боку місцевої бюрократії, а також прогнозованість (її забезпечувала  однопартійна політична система і відсутність виборів, які приводять до регулярної зміни влади). Інвестор був впевнений в тому, що політичні інтереси чиновників в Суджоу або їхні економічні інтереси в Шеньчжені дозволяють йому контролювати ситуацію на роки наперед.

Тобто ми маємо співпадіння декількох факторів: (1) державна політика багато років спрямована на економічне зростання, (2) бюрократія ефективно втілює цю політику, хоча з різних мотивів і різними засобами, (3) після того, як бізнес досяг порозуміння з владою, ситуація прогнозована і дає змогу інвестору спокійно працювати. Ці фактори економічного зростання виявляються значно більш ваговими, ніж верховенство права і відсутність корупції.

Всім очевидно, що економічна політика Компартії Китаю не може бути зразком для України, бо соціально-політичні умови зовсім не схожі, тому дослідження Лін Чень для нас цінне не як зразок для наслідування, а тим, що воно руйнує шаблони мислення. Найгірша в світі економічна динаміка в Україні створена не корупцією, а невмінням (або небажанням) політичної влади запровадити економічну політику зростання. Корупція не виключає економічне зростання, хоча й може йому шкодити. Економічне зростання стає неможливим через неспроможність держави.

Неспроможність держави розробити та втілити економічну політику неможливо компенсувати волонтерським рухом та донатами у благодійні фонди. Більше того, іноземна допомога теж мало що може зробити, бо ні ЄС, ні США, ні МВФ не можуть управляти економікою України, вони можуть дати гроші на якихось умовах. Крім власної держави, це зробити не може ніхто, але українське суспільство досі не спроможне збудувати більш-менш ефективну державу. Роздача державних посад приятелям і бізнес-партнерам не є державним будівництвом. На жаль, простих рецептів будівництва ефективного державного апарату не існує.