Про підвищення податків в Україні

Уряд запропонував Верховній раді значно підвищити податки для фінансування витрат на війну. В ЗМІ і Інтернеті здійнялася цунамі критики цього рішення, бо воно шкодить економіці країни. Не буду зараз обговорювати кожен з запропонованих податків, розглянемо проблему в загальному вигляді. Чи потрібно збільшити витрати на війну? Однозначно і очевидно, що так. Чи можна це зробити тільки за рахунок збільшення податків? Однозначно і очевидно, що ні.

Я вже писав на цю тему в минулому році і навіть зробив переклад кількох сторінок роботи найвидатнішого економіста минулого сторіччя Джона Кейнса з його роботи "Як оплатити війну". Суть його роботи однією фразою – профінансувати війну шляхом збільшення податків не можливо, під час війни необхідно скорочення споживання. В нашому ВВП споживання до війни становило приблизно 85%, зараз воно скоротилося, але не суттєво, тоді як в Британії в розпал другої світової війни воно було менше 50% ВВП. Економічну політику Британії у ту війну я теж вже описував, не буду повторюватися.

Що мав би робити уряд, якби він вивчав класиків економічної думки і історію економічної політики, тобто якби наші політики читали книжки?

Перш, ніж підвищувати податки, скоротив би витрати як населення, так і держави. І почати треба не з населення, а з себе, тобто з держави. Нераціональні витрати держави – це мільярди гривень. Вони вже народили меми типу "яйця по 17 гривень" і кляті питання типу "куди поділися 60 мільярдів на захист енергетики". Все це наслідки кризи державного управління, бо інституції держави замінені на "5 ефективних менеджерів".

Державний апарат у нас ніколи не відзначався ефективністю, в рейтингу якості державного управління Україна завжди була далеко в другій сотні країн світу. Війна завжди вимагає посилення державного управління, бо війна завжди є державною справою, історично держава народилася для ведення війн і легітимного насильства. У нас зараз замість зміцнення державних інституцій йде їхня деградація і заміна на особисто відданих Президенту осіб. Ця тенденція для нас не нова, вона існує з перших років незалежності, але ніколи вона не була такою тотальною.

Роль, яку грають політичні і економічні інституції в успішному розвитку країни, настільки значна, що в економічній теорії виник окремий напрямок – інституціоналізм, який не тільки вивчає вплив інституцій на розвиток, а вважає його вирішальним. Книги інституціоналістів широко відомі, деякі навіть ставали світовими бестселерами.

Якщо ж подивитися не на теорію, а суто на практику економічного відновлення після війни, то приклади найбільшого успіху (Японія після Другої світової війни і Південна Корея після Корейської війни) були, в першу чергу, створені завдяки ефективним інституціям. Американська допомога в обох прикладах була важливою, але вона тільки створила умови для інституційного розвитку, а не заміняла його. Аналізу цих успіхів присвячено багато літератури, в тому числі є видання в українському перекладі.

Тобто, підвищення ефективності інституцій значно важливіше і дієвіше, ніж тупе підвищення податків, не тільки для фінансування війни, а й для фінансування післявоєнної відбудови. Можна почути аргумент, що нині у нас фактично одноосібна влада Президента і тому решта інституцій втратили значення. Але якщо ми поглянемо на Південну Корею 1960-70-х років, то там теж фактично була одноосібна влада Президента, але спрямована вона була на створення ефективних державних інституцій для управління економікою.

Щодо скорочення споживання населення під час війни, то Кейнс бачив в цьому не тільки необхідність, викликану війною, але й шанс для соціальної справедливості, бо тягар підвищення податків і скорочення споживання має в першу чергу лягти на людей з високими доходами. Податкова практика часів Другої світової війни в США була саме така, коли прогресивна шкала податків на доходи піднімалася аж до 90%. В результаті такої економічної політики Президента Рузвельта в США виникла держава середнього класу, яка проіснувала 30 років після війни, доки не почалось знову зростання економічної нерівності.

Стосовно нашої практики, я вже приводив дані нашого Держстату про зростання під час війни споживання імпортного алкоголю і коштовного каміння. Це не просто дивно, це крайній ідіотизм економічної політики - витрачати валюту під час війни не на зброю, а на бурбон і діаманти. Щоб збагнути ідіотизм такої ситуації навіть не треба читати Кейнса, треба мати хоч краплю розуму в голові.

Так як Україна за тридцять років незалежності втратила більшу частину промисловості, то споживання населення (за винятком харчової продукції) задовольняється імпортом, тому обмеження споживання досягається шляхом валютного і митного контролю над імпортом. Заборона ввезення предметів розкошів або надзвичайно високі мита на такі товари – це мінімальний необхідний захід обмеження споживання.

Результатом обмеження споживання при збереженні рівня доходів буде виникнення зайвої грошової маси, що може привести до інфляції. Для того, щоб цього не відбувалось, зайва грошова маса має бути спрямована на заощадження, але ці заощадження не повинні бути конвертовані в готівкову іноземну валюту, як це звичайно робить українське населення. Населення має вкладати свої заощадження не в долари, а в українські цінні папери. Не можна сказати, що населення цього не робить, бо станом на кінець липня 2024 року населення вклало в державні облігації майже 63 мільярди гривень (це сукупне вкладання в ОВДП, номіновані в гривні, доларах і євро). Чи це багато, чи мало?

Загальна сума ОВДП, що були в обігу на кінець липня, становить 1660 мільярдів гривень, тобто населення придбало менше 4%. Якщо порівняти цю суму з номінальним ВВП України, який склав в 2023 році 6538 мільярдів гривень, то це менше одного відсотка. Це дуже незначна величина, особливо якщо порівняти ОВДП, номіновані в доларах і євро, з готівковою масою цих валют на руках у населення. Точних оцінок обсягу готівкової валюти у населення ми не маємо, але приблизні оцінки становлять багато десятків мільярдів доларів, а станом на кінець липня у населення було вкладено значно менше одного мільярда доларів в ОВДП, що номіновані в іноземній валюті. Тобто приблизно один відсоток наявної у нього іноземної валюти населення вклало в державні облігації, в той же час держава постійно бере в борг десятки мільярдів доларів за кордоном, у іноземних банків і міжнародних фінансових інституцій. На аргумент, що позичати за кордоном дешевше, ніж у власного населення, можна зауважити, що відсотки по облігаціях, виплачені населенню, залишаються в національній економіці, а не виводяться за кордон.

Населення хоч і в незначних обсягах інвестує свої заощадження в державні облігації, а якщо подивимось на корпоративні цінні папери, то тут взагалі повний нуль. На нашому фондовому ринку взагалі нема акцій та облігацій підприємств оборонної промисловості, в які могло б інвестувати свої заощадження населення. Під час війни цінні папери підприємств ВПК завжди користуються попитом, про це теж написано в літературі з економічної історії.

Наші підприємства ВПК очікують якихось міфічних іноземних інвесторів і абсолютно нічого не роблять, щоб залучити кошти у найбільшого можливого інвестора – у населення. Про те, що ресурс цей величезний, свідчать мільярди гривень, залучених волонтерами через благодійні внески. Але левова частка цих внесків конвертується у валюту і спрямовується на закупівлю імпортного обладнання, грубо кажучи, населення України інвестує кошти в китайську промисловість, а не в свою. В той же час всі наші оборонні підприємства потерпають від нестачі основного і обігового капіталу.

Що ж робить держава замість того, щоб організувати роботу фондового ринку? Вона підвищує податки, тобто забирає кошти у населення найменш ефективним способом.

Панове політики і чиновники, читайте книжки, особливо з економічної історії, бо більшість проблем, з якими ми маємо справи нині, хтось вже колись вирішував.