Людський капітал: про початок науково-технічної політики Південної Кореї
Продовження теми людського капіталу в Південній Кореї. Попередня стаття тут
Південна Корея є однією з небагатьох країн, яким вдалося подолати "пастку середнього доходу". Цей термін, який ввів в економічну літературу Світовий банк в 2006 році, означає припинення або різке гальмування економічного зростання в бідних країнах після того, як вони досягли середнього рівня доходів.
Ефект "пастки середнього доходу" виникає з того, що бідна країна швидко зростає за рахунок використання надлишку дешевої робочої сили, але по досягненні середнього рівня доходів цей ресурс вичерпується, і для продовження зростання потрібно перейти до використання іншого ресурсу – якісної освіти і нових технологій, а це мало кому вдається.
Крім Південної Кореї, після Другої світової війни "пастку середнього доходу" оминули лише декілька країн з сотні країн з середнім доходом (Японія, Сінгапур, Тайвань, Ірландія тощо). Серед них Південна Корея була в найгірших стартових умовах, але дуже ранній акцент економічної політики на освіті на науці став вирішальним фактором.
На початку 1960-х років корейська наука являла собою невеличку кількість викладачів університетів, ніяких дослідницьких та технологічних організацій в країні не було. Фактично, як і всі бідні країни третього світу, Південна Корея не мала науково-технологічного сектору, його потрібно було створювати з нуля. Створювався він виключно державою, бо на той час це не могли робити ні приватний бізнес, ні інтелектуальна еліта.
Можна вказати три групи факторів, які формували науково-технічний сектор Південної Кореї перші десятиріччя після Революції 16 травня: (1) політичне лідерство, тобто зусилля президента та уряду, (2) інституційне будівництво, тобто створення законодавства і організацій, як управлінських, так і дослідних, (3) підготовка персоналу для роботи в науково-технічній сфері.
Для політичного лідерства вирішальне значення мала особиста зацікавленість Пак Чон Хі розвитком науки та технологій. Гідно згадки, що для нього науково-технічна діяльність була не тільки фактором економічного зростання, а й самостійною цінністю. Він вважав, що цивілізована країна не може існувати без власного науково-дослідницького сектора.
Найпершою реальною перепоною, яка виникла з-за відсутності національного науково-технічного сектору, була діяльність Операційної місії США в Південній Кореї, що займалася управлянням американською допомогою.
Як я вже вказував, Південна Корея мала дуже обмежені внутрішні інвестиційні ресурси, тому інвестиційні проекти фінансувалися, в основному, за рахунок американської допомоги. Для цього потрібно було схвалення Операційної місії, а вона відмовлялася фінансувати технологічно складні проекти з-за відсутності місцевих науково-технологічних організацій і персоналу належної кваліфікації.
Загальна картина науково-технічного розвитку Південної Кореї після Корейської війни виглядала наступним чином:
-
Всі промислові технології були іноземного походження, власних технологій не існувало.
-
Не було промислової продукції середнього або високого технологічного рівня, конкурентоздатної на світовому ринку.
-
На національному рівні нічого не робилося для розвитку наукових досліджень та розробок.
-
Системи підготовки науковців та інженерів вищої кваліфікації не було.
-
Державної науково-технічної політики не існувало.
Окрім цих інституційних та індустріальних проблем, на перепоні науково-технічного розвитку стояли конфуціанські традиційні соціальні цінності. У конфуціанській культурі найбільш престижними професіями були державні службовці та вчені, під яким розуміються знавці древніх текстів, а не природознавці.
На наступному щаблі стоять військові. Ще на щабель нижче - землероби. Ще нижче - ремісники та торгівці, нарешті, на самому дні - раби. Принциповий бар'єр проходив між землеробами та ремісниками, бо перші мали теоретичний шанс на соціальний ліфт до державної служби, якщо подужали б екзамен на знання класичних конфуціанських текстів, а ремісники навіть не мали права здавати такий іспит.
Інженери, з точки зору класичного конфуціанства, це ті ж ремісники, тільки сучасної кваліфікації, тому вчитися на інженера - це не престижно, треба вчити право і фінанси, щоб стати державним службовцем1.
Поламати цей світогляд було нагальним політичним завданням, з яким корейці впорались. Відбулося те, що корейці називають інтерналізацією науки і техніки, тобто перетворення їх на частину корейської культури.
Основним політичним інструментом цього процесу інтерналізації були п’ятирічні плани розвитку науки та техніки, які розроблялися одночасно з планами економічного розвитку. В першому п’ятирічному плані головними цілями були освітні, тобто підготовка необхідної кількості інженерно-технічних кадрів, про що ми вже говорили в попередній статті. Крім цієї очевидної і нагальної мети, були завдання щодо імпорту технологій та створення правових та інституційних засад для розвитку наукових досліджень та технологічних розробок.
Першим правовим актом став закон про професійних інженерів, прийнятий в 1962 році. Закон встановлював вимоги для набуття кваліфікації професійного інженера: освіта не нижче бакалавра, сім років досвіду та успішна здача трьох спеціальних екзаменів. Статус професійного інженера давав право виконувати проекти державного рівня, на які зазвичай запрошувалися американські інженери. Цей закон став першим правовим актом для забезпечення науково-технічної самодостатності країни.
В період першої п'ятирічки був прийнятий також закон про підтримку Корейського інституту науки та технологій. Історія створення цього інституту досить показова, доцільно глянути на неї більш детально. Про важливість цього інституту свідчить хоча б той факт, що для нього був прийнятий спеціальний закон.
З самого початку першої п'ятирічки стало очевидно, що для опанування імпортних технологій і їх подальшого розвитку потрібний спеціальний заклад з прикладних досліджень, який міг би працювати на рівні кращих західних аналогів. Кілька років точилися безрезультатні дискусії щодо його створення, прорив стався в 1965 році під час візиту Пак Чон Хі в США на запрошення Президента Джонсона.
Під час переговорів Ліндон Джонсон запропонував направити в Корею свого наукового радника Дональда Хорніга, щоб він допоміг вирішити проблему створення сучасного інституту прикладних досліджень. Ця пропозиція Джонсона була своєрідним подарунком Південній Кореї за її участь у В’єтнамській війні.
Хорніг відправився в Корею не один, а з командою кращих спеціалістів з прикладних досліджень з Лабораторії Белла, Інституту Баттелла та Фонду Рокфелера.
Команда Хорніга підготувала звіт, який визнавав доцільним і можливим створення інституту прикладних досліджень, який зможе працювати на світовому рівні. Агентство з міжнародної допомоги USAID погодилось фінансувати проект, техніко-економічне обґрунтування для проекту підготував Інститут Баттелла.
Корейський інститут науки і технологій (КІНТ) був створений в лютому 1966 року як незалежна неприбуткова організація, яка фінансувалася урядами Південної Кореї та США. Модель організації та управління цим інститутом виявилася такою вдалою, що за його прикладом в 1970-х роках було створено цілу низку науково-дослідних інститутів: інститут ядерних досліджень, інститут хімічних технологій, інститут машин та металів, інститут стандартів, інститут електроніки, інститут геології та мінералів, інститут суднобудування тощо.
КІНТ розпочав свою діяльність з дослідження промислових технологій, в якому прийняли участь співробітники Інституту Баттелла. Результатом стало визначення п’яти напрямків подальших дослідних робіт: матеріалознавство, машинобудування, електроніка, хімічні та харчові технології.
Ранні роботи КІНТ виконувались на вимогу промисловості та уряду і по суті були не дослідженнями нових технологій, а вирішенням проблем, які виникали при запровадженні та адаптації імпортних технологій.
Зрозуміло, що для такої роботи були потрібні спеціалісти, які знали західні технології, в першу чергу - американські. Такими спеціалістами були корейці, які отримали освіту в США і працювали там. Необхідно було повернути хоча б малу їх частку в Корею, а саме - для роботи в КІНТ.
Пак Чон Хі доручив директору КІНТ розробити програму залучення на роботу корейців, які виїхали до США порівняно недавно, в 1950-х роках.
Головною перепоною був величезний розрив в доходах і рівні життя науковців і інженерів в США та Південній Кореї. Для компенсації цього розриву КІНТ пропонував забезпечення житлом, американську медичну страховку (страхової медицини в Кореї ще не було), найкращу шкільну освіту для дітей та рівень зарплати втричі вищий за зарплату університетського професора, хоча навіть така зарплата була вчетверо меншої за американську.
Рівень зарплати в КІНТ спричинив таке обурення в університетських колах, що це дійшло до Пак Чон Хі. Він викликав директора КІТН з зарплатними відомостями до себе, а коли побачив рівень оплати, то сказав, що у нього самого теж зарплата менша, ніж в КІНТ, але нічого змінювати не потрібно.
Для управління науково-технічною політикою потрібний був орган на рівні держави, яким стало створене в 1967 році Міністерство науки та технологій. Міністерство повинно було задовольняти потреби всіх інших міністерств в наукових дослідженнях та технологічних розробках, в науково-технологічній сфері воно стояло над всіма іншими міністерствами, як РЕП була над всіма міністерствами в питаннях економічного розвитку. Тому РЕП і Міністерство науки і технологій мусили тісно співпрацювати між собою.
Міністерство науки і технологій досягло значних результатів при доволі скромних ресурсах завдяки синергетичному ефекту співпраці, яку створювало міністерство. Прикладом такої співпраці є Дослідний центр Хонгнен в Сеулі, де були розташовані КІНТ, технологічний університет KAIST, Агентство оборонного розвитку, Корейський інститут науково-технічної інформації та Інститут розвитку Кореї (ІРК), який був мозковим центом РЕП.
В Хонгнен кожний виконував свої завдання: ІРК займався проблемами економічного розвитку, КІНТ - проблемами технологічного розвитку, Агентство оборонного розвитку - проблемами військової промисловості та армії, інститут інформації забезпечував всіх інших інформацією з закордонних джерел, університет готував кадри для всіх інших.
За зразком дослідного центру Хонгнен Міністерство науки та технології згодом створило значно більший центр - Іннополіс Даедок, в якому зараз працюють 20 науково-дослідних інститутів та біля 40 дослідних підрозділів приватних корпорацій. Провідними напрямками досліджень в Іннополісі є електроніка, аерокосмічна та ядерна техніка, енергетика, військова техніка та біотехнології.
Подальший розвиток та результати
Збереження високих темпів зростання в Південній Кореї було забезпечено тим, що з самого початку зростання в 1960-і роки корейці почали закладати підвалини власного науково-технологічного сектору, перш за все завдяки особистій ініціативі Пак Чон Хі.
Узагальненим фінансовим показником ролі науково-технічного сектору є частка ВВП, яка витрачається на наукові дослідження та технологічні розробки (НДР). В 1960-х роках цей показник становив менше 0,4%, він постійно зростав, в 1990-х роках досяг типового для розвинутих країн рівня в 2-2,5%, а в ХХІ сторіччі перевищив 4%. В даний час такий рівень витрат на дослідження та розробки мають тільки дві країни світу – Південна Корея та Ізраїль.
Обсяг інвестицій в наукові дослідження та розробки за 40 років з 1970 по 2010 рік зріс майже в 5 тисяч разів (по номіналу в національній валюті). Відповідно до зростання витрат на НДР зростала чисельність зайнятих в цьому секторі з 10 тисяч в 1960-х роках до більше пів мільйону на початку ХХІ сторіччя.
Дуже показовим є зміна джерел фінансування НДР. Якщо в 1960-70-х роках частка приватного сектору становила третину, то з початком лібералізації в 1980-х роках вона досягла половини, а після 1990 року тримається на рівні трьох чвертей. В розвинутій економіці держава перестала бути основним джерелом фінансування НДР.
Одним з поширених показників результативності НДР є патентування, так звана "патентна тріада", тобто одночасне патентування в ЄС, США та Японії. Для розвинутих країн цей показник більш-менш стабільний десятиріччями, наприклад, у Франції це біля двох тисяч заявок на рік. В Південній Кореї до 1990 року це були одиничні випадки, а на початку ХХІ сторіччя країна досягла рівня Франції.
Висновок для України
Висновок зовсім очевидний - без розвитку сектору наукових досліджень та технологічних розробок шансів на зростання у України нема, бо зростання за рахунок надлишкової дешевої робочої сили для нас не можливе в силу демографічних та геополітичних обставин. В спадок від СРСР Україні залишився сектор НДР, хоча і другосортний порівняно з розвинутими країнами Заходу, але політична влада в Україні за 30 років замість того, щоб з другосортного сектору зробити першосортний, просто його послідовно знищувала.2
Це природна політика для ренто-орієнтованої держави, тому розвиток за корейською моделлю можливий після зміни цього політичного устрою.
Головні заходи державної політики в цьому напрямку:
-
Створення державного органу управління НДР, наприклад, Міністерства науки та технологій. Адміністрування НДР через Міністерство освіти, як зараз робиться - це просто ігнорування НДР як фактору економічного зростання та розвитку. Підпорядкування науково-технічного розвитку країни Міністерству освіти означає, що державі наплювати на технологічний розвиток країни. Статус Міністерства науки та технологій має бути не в ряду з іншими міністерствами, а над ними, бо його завдання – вказувати всім державним органам напрямок технологічного розвитку.
-
Перше питання, на яке має дати відповідь Міністерство науки та технологій і підпорядковані йому інститути, полягає в тому, які саме технічні напрямки є пріоритетними для української економіки, які технології і в кого треба купити, які власні технології конкурентоздатні на світовому ринку і мають підтримуватися державою. Це питання стосується як цивільних технологій, так і технологій військових та подвійного призначення. За 30 років Україна не спромоглася не тільки знайти відповідь на це питання, а навіть його сформулювати.
-
На підставі визначених стратегічних напрямків має будуватися довгострокове планування розвитку сектора НДР. Воно має бути синхронним з довгостроковим плануванням економічного розвитку. Для такої роботи мають бути створені організації, подібні до Інституту розвитку Кореї та Корейського інституту науки і технологій, тобто інститути для дослідження і розробки економічної та науково-технічної стратегії. (Чи можна це зробити на базі реформування Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України?)
-
Потрібний особистий контроль перших осіб політичної влади за розвитком сектору НДР.
-
Необхідне значне збільшення фінансування НДР, принаймні до рівня, встановленого законодавством. За законом, державне фінансування НДР має бути не менше 1,7% до ВВП, але за останні 10 років фінансування з усіх джерел не досягало навіть 1%. У Постанові Верховної Ради від 21.10.2010 вказано що з 2000 по 2010 рік державне фінансування НДР було на рівні 0,3-0,5% до ВВП (такий самий рівень був в Південній Кореї на початку 1960-х років). Збільшення фінансування НДР в 3-4 рази на початковому етапі можливе за рахунок міжнародної допомоги.
-
Отримання технічної допомоги від США в реформуванні сектору НДР, перш за все в критичних та військових технологіях.
-
Повернення з еміграції тисяч висококваліфікованих науковців і інженерів.
На цьому ми завершуємо розгляд різних аспектів післявоєнної економічної політики Південної Кореї, у наступній статті підсумуємо, як цей досвід може бути використаним для України.
1Такий культурний вплив конфуціанства, спрямований проти технічного прогресу, описують декілька авторів, причому всі вони - корейці. Західні і наші автори, здебільшого, бачать в конфуціанстві тільки позитивний вплив на економічний розвиток завдяки таким рисам цієї культури, як лояльність, повага до освіти, працьовитість тощо. Корейський погляд на власну культуру не такий однобічний.
2 Науково-технічна політика української держави, точніше - відсутність такої політики, описана в моїй книзі "З аутсайдерів у лідери",- К., Орієнтир, 2020.