Великий бізнес: двигун корейської економіки і гальмо української
В попередніх статтях ми розглянули роль політиків та чиновників у створенні економічного дива, зараз черга говорити про приватний бізнес.
Не буде перебільшенням сказати, що корейське економічне диво держава створила руками корейських чеболів. Чеболі і держава діяли як одне ціле, хоча держава не мала жодного відсотку власності в чеболях, це стовідсотково приватний великий бізнес.
Сутність чеболів в Кореї така сама, як дзайбацу в Японії. Буквальний переклад цього японсько-корейського терміну — "група родичів, що мають великі статки". Економічний зміст цього терміну — великі сімейні конгломерати, що мають холдингову структуру. Політичний зміст — великий приватний бізнес, який тісно пов'язаний з державою неформальним чином.
Історично корейські чеболі народилися тоді, коли померли японські дзайбацу, тобто після Другої світової війни. Дзайбацу створили японську військову потугу, тому американська окупаційна влада ліквідувала їх, вони були перетворені в акціонерні компанії, акції яких продавалися дрібним акціонерам, а холдингові структури були заборонені.
Поразка Японії в Другий світовій війні призвела до того, що в Кореї, яка була її колонією з 1910 року, залишилася японська комерційна і промислова власність, що була націоналізована корейською владою. Після створення уряду Південної Кореї в 1948 році колишня японська власність була приватизована підприємцями, які мали тісні стосунки з владою, що поклало початок формуванню великого корейського бізнесу.
Коли ми говоримо про великий корейський бізнес того часу, то не слід переносити у минуле сьогоднішні реалії, коли корейські чеболі є серед найбільших корпорацій світу. Великий бізнес в Кореї 1950-х років — це те саме, що великий бізнес Руанди чи Буркіна-Фасо сьогодні. Нинішня LG на початку 1950-х була фабрикою зубної пасти, яка в 1952 році почала переробку пластику.
Сила і джерело статків тодішніх чеболів були не в масштабі бізнесу, а в близькості до влади. Крім приватизації за безцінь колишнього японського бізнесу, чеболі від влади отримували також квоти на імпорт (вільного доступу до іноземної валюти тоді не було), пільгові кредити (інфляція робила комерційні кредити дуже дорогими), доступ до сировини, яку надавали США в рамках економічної допомоги. Тобто, це був типовий випадок народження олігархії за рахунок політичної ренти.
Відношення чеболів з державою змінилися після 16 травня 1961 року. Генерал Пак не був проти чеболів, він був проти їхнього методу збагачення. Створення промисловості, орієнтованої на експорт, в 1960-1970-х роках відбувалось силами чеболів, за рідкісними виключеннями, коли власником виробництва була держава, наприклад, у випадку створення корейської металургії. Нинішній корейський великий приватний бізнес – результат цілеспрямованої роботи політиків і чиновників.
Методами заохочення, якими держава стимулювала чеболі, були, перш за все гарантовані державою іноземні кредити. Але не тільки економічними засобами держава впливала на чеболі, іноді їх було не достатньо і держава застосовувала адміністративний вплив і навіть погрози персонально власникам чеболів.
Так, наприклад, виникла кабельна промисловість в Південній Кореї: влада погрозами примусив власника LG взяти кредит і купити кабельний завод в Німеччині, з якого згодом виросла LS Electric — зараз одна з найбільших в світі електротехнічних компаній.
В сучасній літературі можна знайти велику кількість критичних відгуків про чеболі, особливо після кризи 1997 року, коли третина з найбільших чеболів зазнали банкрутства.
Чеболі звинувачували в непрозорості фінансової звітності, монополізмі, ухилянні від сплати податків, ігноруванні інтересів дрібних акціонерів і ще багато в чому, керівники деяких чеболів зазнали кримінальних переслідувань і навіть отримали тюремні вироки — все це правда, але є і інша сторона медалі — це економічна ефективність чеболів, їх здатність не просто виробляти багато продукції, а ставати світовими технологічними лідерами.
В основі економічних успіхів чеболів — їх висока продуктивність, якою вони відрізнялися як 60 років тому, так і нині. Я вважаю, саме тому в 1960-х та 1970-х роках в корейському суспільстві чеболі сприймалися позитивно, критичне сприйняття і перші законодавчі обмеженні проти чеболів з'явилися тільки в 1980-х роках.
Візьмемо дані за 1977-1978 роки: кількість працівників двадцяти найбільших чеболів Південної Кореї становила 17% всіх зайнятих в промисловості, при цьому ця двадцятка чеболів виробляла більше 29% промислової продукції і створювала більше 33% доданої вартості. Як бачимо, продуктивність праці у найбільших чеболях була майже вдвічі вища, ніж в решті промисловості.
Якщо ж говорити про головний напрямок економічної політики Пак Чон Хі — нарощування експорту — то тут фактично всю роботу виконували чеболі, особливо в 1970-х роках, коли структура експорту змінилася з переважно текстилю до переважно продукції важкої промисловості і електроніки.
Чеболі не просто великий бізнес, вони є корейським великим бізнесом, тобто мають специфічні національні особливості. Першою з них можна назвати їх диверсифікацію - це конгломерати, які включають в себе різноманітні види бізнесу. Вони були конгломератами з самого початку, а в ході виконання перших двох п'ятирічок їх диверсифікація посилилась, бо Пак Чон Хі, як правило, давав завдання по створенню нових виробництв декільком чеболям одночасно, ніякої спеціалізації не було.
Друга суто корейська риса - це сімейний контроль у чеболях, який існував навіть, коли родина засновника чеболю вже не мала контрольного пакету акцій (в такому випадку контроль відбувався через керівні посади в холдинговій компанії).
Нарешті, третя особливість чеболів — патерналістські відносини з найманим персоналом. Чеболі завжди приділяли цьому велику увагу, вони використовували культурні особливості для підвищення продуктивності і зменшення витрат. Персонал чеболів мав, фактично, постійні умови найму до виходу на пенсію, кар'єрне зростання залежало не стільки від якості праці, як від стажу роботи (конфуціанські принципи лояльності та поваги до старших за віком). Чеболі мали свою власну форму одягу для співробітників, свої пісні і гасла, регулярно проводили для персоналу спільні заходи в неробочий час, наприклад пікніки, піші походи або випивки в ресторані.
Дві останні риси, безумовно, впливали на продуктивність чеболів. Є статистично доведеним факт на матеріалі різних країн, що акціонерні компанії, в яких зберігається сімейний контроль менеджменту, більш ефективні, ніж акціонерні компанії, в яких нема контрольних пакетів і менеджери фактично безконтрольні.
Створення начебто сімейної атмосфери в чеболі породжує психологічні стимули для самовідданої праці, бо для блага родини люди готові робити набагато більше, ніж просто за зарплату.
Постає закономірне питання: "Висока продуктивність великого бізнесу і його провідна роль в економічному розвитку - це корейська специфіка чи загальна закономірність?"
Однією з помітних робіт на цю тему є праця, виконана McKinsey Global Institute в 2018 році. В цій роботі досліджуються країни, які були найбільш успішними у подоланні економічної відсталості за останні 50 років, з акцентом на питанні, яке раніше не розглядалося детально: тип бізнесу, який домінує в економіці успішних країн. Результати цього дослідження дуже важливі для економічної політики України, тому їх треба розглянути більш детально.
В дослідженні аналізується 71 економіка, хоча бідних країн в світі набагато більше. Автори свідомо не розглядають малі економіки, до яких віднесені 99 бідних країн з населенням менше 5 мільйонів, крім того, за межами дослідження залишилися 28 країн, для яких не вистачає статистичної інформації.
До групи "довготермінових передовиків" віднесені країни, які протягом 50 років (1966-2016) стабільно демонструють темпи зростання, вищі за економіку США. Таких країн налічується сім: Південна Корея, Китай, Гонконг, Індонезія, Малайзія, Сингапур, Таїланд.
Більш широка група - це "короткострокові передовики", які перевищують темпи розвитку США протягом 20 років (1996-2016): Азербайджан, Білорусь, Кампучія, Ефіопія, Індія, Казахстан, Лаос, М’янма, Туркменістан, Узбекистан, В’єтнам.
Нарешті до групи "невдах" потрапили 14 країн, які останні 50 років стабільно відстають від темпів розвитку США: Болівія, Камерун, Кот-д’Івуар, Сальвадор, Киргизстан, Ліван, Нікарагуа, Росія, Сенегал, ПАР, Україна, Венесуела, Замбія, Зімбабве.
Решта 39 країн мають темпи розвитку економіки, що несуттєво відрізняються від США.
Основні висновки цього дослідження підтверджуються іншим дослідженням:
-
Головне - довгострокові передовики мають високий рівень накопичення капіталу (в середньому 30% до ВВП), короткострокові передовики мають дещо нижчий рівень накопичення, але все рівно вище за решту країн на 3-13 відсоткових пунктів. Головне джерело накопичення капіталу - внутрішні заощадження, рівень яких до ВВП на 10-30 пунктів вище решти країн. Ще 60 років тому Нобелівський лауреат Роберт Солоу довів, що стабільне зростання національної економіки може бути забезпечене тільки внутрішніми заощадженнями, а не іноземними інвестиціями.
-
Передовики більше за інші економіки орієнтовані на світові ринки і глобальний попит. Це теж не новина, у висновках Комісії Світового банку зі зростання та розвитку (2006-2008) ця риса економічної політики була визнана основною для швидкого сталого зростання.
-
У передовиків економічна політика спрямована на підвищення продуктивності шляхом конкуренції.
-
Всі успішні країни мали ефективне державне управління. Теж саме вказано в названому звіті Комісії Світового банку як необхідна передумова розвитку економіки.
-
Промислове виробництво залишається двигуном економічного зростання, особливо на початкових етапах, не дивлячись на зростання ваги сектора послуг. Теж не новина, багато авторів писали про необхідність індустріалізації як основи економічного зростання.
-
Державне стимулювання інновацій та трансферу нових технологій (цю рису відзначають абсолютно всі дослідники азійських економічних див).
-
Визначна роль великого приватного бізнесу у передовиків (до великого бізнесу у дослідженні віднесені компанії з річним обсягом продажу більше 500 мільйонів доларів). Ця риса заслуговує особливої уваги, бо раніше детально не вивчалась.
Автори дослідження відзначають, що передовики мають вдвічі більше великих компаній (відносно розміру їхньої економіки) порівняно з країнами, які відстають у розвитку та зростанні. В 2016 році середній показник для семи довгострокових передовиків становив 163 компанії на 1 трильйон доларів ВВП (Гонконг має аномально високий показник, тому був виключений з розрахунку, замість нього в розрахунок включили Індію), тоді як для 11 країн, які до передовиків не входять (критерій відбору їх не пояснений), середня кількість таких компаній становила 80 на такий же обсяг ВВП. Сукупний обсяг виручки від продаж великих компаній в першій сімці країн в період з 2005 по 2016 рік становив 60-64% до ВВП, а в другій групі країн він був за цей період на рівні 28-29%, тобто більш ніж вдвічі меншим.
Автори пояснюють позитивний вплив великого бізнесу на економічний розвиток тим, що у великих підприємств значно вища продуктивність, тому значна частка великих підприємств в економіці робить всю економіку більш продуктивною. Крім того, великі компанії значно більше орієнтовані на зовнішні ринки, орієнтація на глобальні ринки не обмежує обсяги бізнесу розміром місцевого ринку і дає можливість виправдати інвестиції в створення виробничих потужностей. Наприклад, вартість будівництва сучасного заводу для збирання мікропроцесорів становить біля 3 мільярдів доларів, тільки великий бізнес в змозі побудувати такий завод, і тільки робота на глобальний ринок може повернути кошти, інвестовані в нього.
Маючи вищу продуктивність, великі компанії забезпечують вищі рівні заробітної плати, більші обсяги витрат на дослідження та розробки (малий бізнес взагалі не має власних коштів на ці цілі, він виконує дослідження та технологічні розробки за гранти або за контрактами). Це дає великому бізнесу можливість мати більш вмотивовану і більш кваліфіковану робочу силу, а також більш високий рівень технологій. Більш того, дослідження показали, що технологічні стартапи часто засновують вихідці з великого бізнесу, які отримали там необхідний рівень кваліфікації та навичок управління бізнесом.
Великий бізнес в досліджуваній сімці бідних країн, які демонстрували найвищий рівень зростання економіки за останні 50 років, відрізняється не тільки від великого бізнесу інших бідних країн, він має суттєві переваги над великим бізнесом багатих країн. В дослідженні виявлені наступні факти такої переваги: (а) вища прибутковість: дохід на акцію на 40% вищий, (б) вища інноваційність: частка виручки від продажу нових продуктів на 8 відсоткових пунктів більша, (в) вища швидкість прийняття управлінських рішень: термін прийняття інвестиційних рішень на третину коротший, (г) агресивне зростання: на 28 відсоткових пунктів більше виходів на закордонні ринки.
Є підстави стверджувати, що у даному дослідженні виявлений новий фактор швидкого зростання економіки бідних країн - великий бізнес. Корейські чеболі не є винятком, вони є одним із зразків загальної тенденції.
Як виглядає великий бізнес України з цієї точки зору?
Візьмемо всі великі компанії, які мають річний обсяг виручки більше 15 мільярдів гривень, що по обмінному курсу 2019 року приблизно відповідає критерію, прийнятому в дослідженні McKinsey Global Institute. Показники обсягів виручки за 2019 рік для приватних компаній візьмемо з рейтингу українського видання Forbse, а для державних - з рейтингу видання БізнесЦензор.
Ми бачимо, що 44 компанії в Україні мали виручку більше 15 мільярдів гривень.Якщо б наша економіка в 2019 році мала обсяг 1 трильйон доларів, то ця кількість була б еквівалентна більше 300 компаніям, тобто відносно до розміру економіки у нас вдвічі більше великих компанії, ніж серед передовиків економічного зростання.
ВВП України в 2019 році становив без малого 4 трильйони гривень, а сукупна виручка 44 великих компаній в той рік склала біля 2,2 трильйона гривень, що становить 55% до ВВП. Це дуже близький показник до тих 60-64%, який ми бачимо у передовиків економічного зростання.
Таким чином, за кількістю великих компаній та обсягом їх бізнесу по відношенню до ВВП Україна схожа на передовиків, а тим часом має найгіршу економічну динаміку в світі за останні 30 років. Якби великий бізнес сам по собі був фактором розвитку бідних економік, то ми б мали бути серед передовиків зростання, а не серед найбільш відсталих у економічній динаміці.
Перше, що спадає на думку, це недостатність висновків дослідження: про позитивний вплив великого бізнесу як про загальне правило ми говорити не можемо, бо український приклад - переконливе свідчення відсутності такого позитивного впливу. Це означає, що не всякий великий бізнес є двигуном зростання. Але самої констатації такого факту замало, важливо зрозуміти, чому наш великий бізнес, на відміну від корейського або малайзійського, не є драйвером зростання економіки країни.
Прибутковість: Майже третина великого бізнесу України збиткова, в той же час, прибутковість великого бізнесу сімки передовиків вища за прибутки великого бізнесу в розвинутих країнах. Є всі підстави вважати, що ця збитковість великого українського бізнесу штучна, вона створена за рахунок незаконного виводу капіталу за кордон. Тільки через товарні операції, з України щорічно виводиться незаконно за кордон 4-10 мільярдів доларів (це оцінки дослідників GlobalFinancialIntegrity, але вони не включали нетоварні операції). Це є саме той інвестиційний ресурс, якого не вистачає нашій економіці для швидкого зростання.
Інноваційність: Експорт продукції високих технологій з України в 10 - 100 разів менший за експорт такої продукції з країн-передовиків (в розрахунку на душу населення). Український великий бізнес займається експортом сировини та напівфабрикатів, тим самим гальмуючи, а не прискорюючи розвиток економіки. В країнах-передовиках найбільшими експортерами є великі компанії переробної промисловості, особливо - промисловості високих технологій. Великий бізнес України консервує аграрно-сировинну структуру економіки, прирікаючи її на відсталість. Серед великих компаній України тільки дві високотехнологічні, до того ж обидві вони не промислові, а телекомунікаційні, і працюють на внутрішній ринок, а не на експорт.
Галузева структура: Якщо подивитись на перелік українських великих компаній, то в очі спадає велика кількість торгових фірм (мережі роздрібної торгівлі продовольчими товарами, крамом та паливом, гуртові торговці зерном, ліками, електроенергією та цигарками). Таких компаній більше третини у переліку, їх загальна виручка перевищує 17% ВВП. Нічого подібного не побачимо в жодній з сімки досліджених країн-передовиків, крім Сингапуру, але економіка Сингапуру унікальна своєю роллю міжнародного торговця, в якій обсяг зовнішньої торгівлі в рази перевищує обсяг ВВП. У нас навіть визнаний лідер концентрації великого бізнесу - металургія - має менший обсяг сумарної виручки великих компаній, ніж великі торгові фірми, лише на рівні 11% ВВП.
В інших країнах обсяг виручки більше 10% ВВП мають великі компанії зовсім інших секторів: автомобільна промисловість в Південній Кореї, електроніка в Південній Кореї та Сингапурі, енергетика в Індії, Таїланді та Південній Кореї. В Китаї, Малайзії, Індонезії великі компанії в жодному секторі економіки не мають обсягів виручки, що перевищують 10% ВВП. Таким чином, у нас не тільки структуру економіки і експорту спотворена в бік аграрно-сировинних секторів, у нас структура великого бізнесу спотворена у бік роздрібної та гуртової торгівлі.
Коротко кажучи, великий бізнес України створений за російською моделлю, але при цьому він не має російських нафтогазових та інших природних багатств. Відбулося це в наслідок політичного вибору, зробленого Україною в 1990-х роках.
Висновок:
Специфіка великого бізнесу України зводить нанівець фактор високої частки великого бізнесу в економіці. Таким чином, український великий бізнес, на відміну від великого бізнесу Південної Кореї та інших країн-передовиків, не стимулює економічне зростання, а шкодить йому, бо:
-
позбавляє економіку необхідних внутрішніх інвестиційних ресурсів шляхом незаконного виводу капіталу за кордон,
-
інвестує капітал в низько технологічні виробництва та в послуги, які не потребують високої кваліфікації та знань, що шкодить загальній продуктивності національної економіки,
-
експортує аграрно-сировинну продукцію, консервуючи роль України на глобальних ринках в якості бідної сировинної економіки.
Якщо слідувати корейській моделі, то в післявоєнній відбудові України швидке зростання може забезпечити тільки великий бізнес. Але український великий бізнес, який сформувався до 2022 року, подібний до корейського бізнесу часів президентства Лі Синмана. Він виріс на політичній ренті, тому не може бути двигуном відновлення України. У нас фактично нема великого виробничого бізнесу, який виріс органічно, він весь є результатом приватизації державних підприємств. Україні потрібний великий бізнес, але корейської, а не російської моделі.
Я впевнений, що у нас є приватний бізнес, який може вирости у великий, але в умовах ренто-орієтованої держави йому вище середнього розміру не вирости (нагадаю про "Парадокс Таллока").
В нього треба влити капітал, щоб значно збільшити його масштаби. В період перших чотирьох корейських п'ятирічок були випадки, коли держава гарантувала для великих проектів залучення боргового, який в 20 разів перевищував власний капітал виконавця проекту. Це дуже великий ризик, але так вирощувався великий виробничий бізнес. На це Південна Корея витратила два десятиріччя.
Читайте по темі:
Корейська бюрократія і створення економічного дива
Політичні основи відбудови і зростання економіки: корейський досвід
Післявоєнна економічна політика Південної Кореї як модель для України
Як працював генштаб японського економічного дива
Відновлення Японії після Другої світової війни. Чи допоможе цей досвід Україні?
Чи потрібен Україні національний банк реконструкції та розвитку